Зародження знакових для української літератури степових мотивів і тем починається ще в усній народній творчості. Можна виокремити традиційні і усталені: мотив одвічного „прокляття” степом; поетизація степу як найщирішого втілення землі; степ як поле бою, степ як батьківщина, рідна земля. ці теми і мотиви взаємопов'язані і яскраво виражені в історичних піснях та думах. Хронотоп історичного епосу є реально існуючим, об'єктивно відображений поетичними засобами. У героїчному епосі образ степу переважає. Він є визначним чинником формування менталітету українців-козаків та степовиків. Степом, який для українця є значно більшим, ніж просто географічне поняття, визначається рідний край, батьківщина, держава. Козацький степ є символом української державності. У цьому випадку географічний ландшафт поєднується з історичною пам'яттю: козаки сприймали степ як свою землю, на якій вони були вільними, тому болісний відчай вчувається в піснях, тематично пов'язаних із зруйнуванням Запорізької Січі. У фольклорі поетизується чисте поле, чистий степ, степ широкий, край веселий і в той же час образ степу тлумачиться як ворог, як одвічне прокляття України, тому що ця територія відбирала життя дорогих людей. Найсміливіші тікали в степ, найхоробріші брали до рук меча.
В історичних піснях степ постає як втілення землі як метафори життя та поля бою. Образ українця як „хлібороба-войовника” (О. Ольжич).
Отже, образ степу як метафори життя (мотив степу-чорнозему, який родить хліб) і символу державництва (степ як поле бою, у якому стверджується право на землю) є головними мотивами усної народної творчості.
Образ степу у „Слові о полку Ігоревім” відкриває дивовижну картину степового буття часів Київської Русі, позначену як прямими акцентами (степ як поле бою, ворожа земля), так і метафорично-образними (степ як земля невідома, міфічна субстанція, ворожа людині).
Образ степу посідає особливе місце в багатьох творах української літератури. Степ — це частина душі українця, його характеру. Степ для українців мав ще одне символічне значення — волі. В українській літературі цей образ, як вияв багатьох символів (вічності, батьківщини) знайшов широке застосування у творах Т. Шевченка, М. Гоголя, Є. Маланюка, О. Довженка, О. Гончара.
Море, поле і степ у поезії Шевченка символізують та втілюють дух козацької вольниці. Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило...
У творах Т. Шевченка образ степу вражає ландшафтною конкретикою. Поет гарно знав степове довкілля, що відбилося у його творах у майстерних описах гаїв, байраків, видолинків, річок, ярів, лугів, ланів, полів, ставків, які є важливими формами степової екосистеми і гармонійно співснують: „Тихесенько вітер віє, // Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами // Верби зеленіють...” („Сон”), „...А кругом // Широколистії тополі, // А там і ліс, і ліс, і поле, // І сині гори за Дніпром...” („Княжна”).
Образ степу для М. Гоголя — це образ Батьківщини, сильної, могутньої й прекрасної. В описі степу й позначилася гаряча любов Гоголя до рідної землі, віра в її силу й могутність, замилування її красою й безкрайніми просторами. Привільні, безмежні степи допомагають зрозуміти характер запорожців, джерела їхнього героїзму. У такому степу можуть жити тільки мужні люди, гордою, сильною, сміливою, наділеною широтою душі й щедрістю серця. Степ — батьківщина героїв, богатирів-запорожців: „Степ, чим далі, тим ставала прекрасніше. Тоді весь південь, весь простір, що становить нинішню Новоросію, до самого Чорного моря, було зеленою незайманої пустынею... Нічого в природі не могла бути краще. Вся поверхня землі представляється зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів...”.
Характерною жанровою ознакою романів О. Гончара — „Людина і зброя”, „Таврія”, „Перекоп”, „Тронка”, „Твоя зоря” є звернення до символізації степу. Серед символів степу найповніше представлено роздвоєність поняття „степовий простір” — свій/чужий, степ як сакральний центр, курган як втілення світової вісі.
Ключовим є образ степу у художніх творах М. Коцюбинського („На крилах пісні”), Ю. Яновського („Чотири шаблі”), З. Тулуб („Людолови”), Ю. Мушкетика („Яса”).
У творах вищезгаданих письменників ми бачимо розлоги описи степу, у той час як Б. Лепкий не дає широкого опису цієї просторової одиниці, а просто називає її. Читач, знайомий з фольклорною та літературною традицією зображення степу легко розгадує ці натяки і має змогу будувати найрізноманітніші асоціації.
Немає коментарів:
Дописати коментар