Аналіз збірки «Таємниця твого обличчя»
Збірка "Таємниця твого обличчя" — гімн
любові як високому людському почуттю. Любові до жінки, до землі, до
Батьківщини. У поезії "Моя любове, ти — як Бог" Павличко обожнює це
світле почуття, сповнене загадок і таємниць. Любов робить людину кращою,
зігріває її своїм теплом, дає наснагу для діяльності. Любов — основа життя, —
говориться у віршах "Зачах, згорів я до основ..", "Де ждав я
тебе, як свята ...", "Коли до тебе прилечу" та ін.
Поет
шукає, в чому таємниця любові, і знаходить її в таємниці обличчя коханої:
Найбільша з усіх таємниць —
Таємниця твого обличчя.
Тугою
за коханням, прагненням кохати і бути коханим переповнена поезія "Я
стужився, мила, за тобою...". Почуття ліричного героя таке велике, що з
туги він перетворюється у явора, що "палений журбою" самотній стоїть
між буками. Це кохання — мрія, той ідеал, який, мов зірка, світить йому у тяжкі
часи:
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина та її кохання молоде.
У
поезії "Дзвенить у зорях небо чисте ..." автор виражає почуття
неподільного злиття людини зі світом природи. Все змінюється в людині, коли
вона зазнає справжнього щастя. Душа її розквітає, як квітне і природа.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами розцвіла.
Кохання приносить людині
радість, та водночас приносить і печаль:
Я тебе обгорну руками,
Поцілунками обів 'ю.
А в серці на самім денці
Сховаю печаль свою.
("Що я для тебе маю?")
В
інтимній ліриці Дмитра Павличка панує атмосфера чистого, ніжного, спопеляючого
кохання. Воно нагадує мені Мавку Лесі Українки і Марусю Чурай Ліни Костенко. Це
почуття настільки сильне, що вивищує героя над іншими.
Незабутніми
залишаються для мене рядки інтимних поезій великого лірика. Назавжди торкнулась
мого серця яворова скрипка з його любов'ю і журбою.
Аналіз вірша «Був день, коли
ніхто не плаче»
Був
день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля
Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене
лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.
Тема: розповідь про ліричного героя, який
відчуває душевний стан близької людини навіть на відстані.
Ідея: важливість підтримки;
закохані люді завжди мають духовну єдність.
Худ. засоби:
Епітети: ясний день,
Порівняння: день, як немовля.
Єдинопочаток: був день..був
ясний день.
Римування: абаб (перехресне)
Рима: неграматична (римуються
різні частини мови: плаче - неначе, немовля - здаля).
Строфа: катрен.
Аналіз вірша «Сріблиться дощ»
Сріблиться дощ в тоненькому
тумані,
Як ниточка в прозорім полотні.
А сонце по його блискучій грані
Тече і душу сповнює мені.
Зустрінь мене. Я повен пожадання
Блакитної, мов сон, далечини.
Моїх очей неголосне страждання
Ти поглядом ласкавим зупини.
Моя печаль тебе не поневолить,
А тільки радісний розбудить щем,
Немов цього туману срібна волоть,
Замаєна і сонцем, і дощем.
Тема: зображення
внутрішнього почуття ліричного героя, яке сповнене легкого смутку й тремтіння,
в передчутті бажаного щастя.
Ідея: возвеличення сили людського кохання,
терпіння, які неодмінно розвіють сум від розлуки.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: особиста,
інтимна.
Мотив: кохання.
Художні засоби
«Сріблиться дощ»
Епітети – тоненький туман;
блакитна далечінь. Метафори – сонце
тече…і душу сповнює мені; моя печаль тебе не поневолить. Порівняння – сріблиться дощ…, як ниточка в прозорім полотні;
блакитної, мов сон, далечини.
Головну думку твору
Дмитро Павличко передає за допомогою свіжих описів стихій: дощу, сонця, туману.
Влучно використовує образ небесного світила, як символ нового кохання, що,
безумовно, робить поезію неповторною та оригінальною.
Аналіз вірша «Коли ми йшли у двох з тобою»
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
Улюблені образи Д. Павличка — нива, зерно,
любов, дитя, життя, смерть. Його поетичний світ вирізняється тим, що автор
знаходить несподівані зв’язки між ними, щоб осмислити етичні проблеми добра і
зла з погляду народної моралі.
Нива (поле) — зерно (“золоте колосся”,
“колоссячко вусате”, “колосочки”) — любов — на цих поняттях, які набувають
символічного значення, будується оповідь, ліричний сюжет поезії “Коли ми йшли
удвох з тобою...”. Ніжні стосунки двох закоханих сердець зображені Д. Павличком
як спосіб пізнання світу, вічних істин людського буття. Обраниця ліричного
героя красива, витончена — вона йде польовою стежкою, “як лань, хитаючись
музично”. Проте зачарування коханою, її зовнішністю і грацією раптово зникає:
І я помітив, як ти звично
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Топтала і не чула крику
Тих колосочків.
Ліричний герой над усе шанує батьків —
хліборобів, які виховали в ньому повагу до землі, праці, хліба, цих святинь селянського
життя:
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку цілувати...
Так метафорично Д. Павличко передає
неписані закони морального кодексу селянина, його розуміння ціни праці.
Ліричний герой теж сповідує ці закони, тому таким глибоким і болючим є його
розчарування в коханій. Драматизм вірша визначається тим, що його конфлікт
внутрішній: у душі юнака йде гостра боротьба. Він так сильно захоплений
дівчиною (“...я люблю тебе надмірно”), що не може і не хоче висловити своїх
вагань і роздумів уголос, проте вибір його остаточний.
Як зазначає один із дослідників творчості
Д. Павличка В. Дончик, “поет розкриває зіткнення зі світом міщанської
психології не через дискусії, голосні декларації, не кидає проти “огидного
мурла міщанина” громів та блискавок. Він вловлює його у простому життєвому
факті, побутовій ситуації, і саме з цієї буденності події окреслюється
небуденність почуття і думки”.
ЗВ’ЯЗНЕ МОВЛЕННЯ
Твір-стаття в газету на морально-етичну тему
◊ Прочитати словникову статтю.
Пригадати газетні публікації, зокрема, статті, що запам’ятались вам останнім часом. Які проблеми було в них порушено, які узагальнення зроблено авторами?
Стаття – важливий публіцистичний жанр, який відзначається ґрунтовним аналізом матеріалу, високим ступенем узагальнення, чіткістю висновків. Використовуючи різноманітні факти, яскраві приклади, статистичні дані, автор статті досліджує злободенні суспільно-політичні проблеми.
Особливе значення для статті мають факти. Їхня роль не зводиться лише до ілюстрування, вони – основа порушеної в статті проблеми.
Залежно від призначення та способу передачі матеріалу статті бувають: передові, пропагандистські, проблемні. Близькими до статті є такі жанри, як публіцистичний коментар та нотатки публіциста.
Стаття потребує літературної досконалості, стилістичної вправності.
(Зі словника журналістики)
Стаття - найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Якщо кореспонденція будується на фактах, то стаття — на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньожанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті.
З Вікіпедії
ПЛАН АНАЛІЗУ СТАТТІ
1. Чи відповідає обрана автором тема жанрові та обсягові тексту статті? Яку проблему порушує автор?
2. Чи актуальна обрана автором тема? Чи цікава читачам? Автор розкриває тенденції певного явища в суспільстві чи висвітлює лише одиничний випадок?
3. Чи відповідає заголовок статті його темі? Чи можна спрогно- зувати зміст статті за заголовком?
4. Чи переконливі аргументи наводить автор для доведення висловленої думки?
5. Наскільки глибокими є зроблені автором узагальнення?
6. Чи може стаття спонукати читачів до роздумів чи певних вчинків?
7. Наскільки текст статті відповідає вимогам публіцистичного стилю?
-
Теми контрольного твору
Напишіть статтю на одну із запропонованих тем.
Найважче - це творення самого себе.
Байдужість - крок до зради?
Яка роль духовних цінностей у житті людини?
Що таке вихованість?
-
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля
Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
До себе кликнула в ту мить.
Як ниточка в прозорім полотні.
А сонце по його блискучій грані
Тече і душу сповнює мені.
Зустрінь мене. Я повен пожадання
Блакитної, мов сон, далечини.
Моїх очей неголосне страждання
Ти поглядом ласкавим зупини.
Моя печаль тебе не поневолить,
А тільки радісний розбудить щем,
Немов цього туману срібна волоть,
Замаєна і сонцем, і дощем.
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
|
І я помітив, як ти звично Топтала колоски пшениці, Що нахилились до землиці. Топтала і не чула крику Тих колосочків. |
|
О, я хотів тобі сказати, Що те колоссячко вусате — То невсипущий труд мозільний, То молодим калач весільний, То для дітей пахуча булка, То хліб, що матінка гуцулка З долівки вчила піднімати, Як батька в руку цілувати... |
Теми контрольного твору
Напишіть статтю на одну із запропонованих тем.
- Найважче - це творення самого себе.
- Байдужість - крок до зради?
- Яка роль духовних цінностей у житті людини?
- Що таке вихованість?
Хронотоп. Образ степу в романі й в українській літературній традиції та фольклорі
Хронотоп — взаємозв'язок часових і просторових відносин у художньому творі. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється часом. М. Бахтін вважав, що часопросторові визначення в мистецтві та літературі завжди емоційно-ціннісно забарвлені. Вчений розглядав хронотопи:
□ ідилічні,
□ містеріальні,
□ карнавальні,
а також хронотопи:
□ дороги,
□ порогу,
□ замку,
□ вітальні,
□ салону,
□ провінційного міста.
Простір і час взаємозалежні й взаємозумовлені. "Ми не знаємо жодного явища в природі, яке не посідало би частини простору і частини часу", – пише В. Вернадський. Інший дослідник С. Бабушкін, розглядаючи проблему: "Що пов'язує простір і час у мистецтві?", наводить слова Ж. Гюйо: "Спробуйте уявити собі час як такий? Ви досягнете цього лише тим, що уявите собі простір. Ви будете змушені розташувати послідовні явища в одну пряму лінію, вмістити одне явище в одній точці лінії, інше – в другій. Одне слово, для того, щоб уявити собі час, ви викличете ряд просторових образів". Тому О. Ухтомський запроваджує в науковий обіг термін "хронотоп" на означення часопростору. Для світосприйняття художнього твору ним уперше скористався М.Бахтін. На його думку, хронотоп – це "суттєвий взаємозв'язок часових і просторових відносин, художньо освоєних у літературі..." Злиття часопросторових прикмет "забезпечує естетично довершене ціннісне пізнання людини й евіту".
В основі ж написання будь-якого художнього твору на історичну тему лежать два фактори: фактор художнього вимислу і фактор правдивості зображуваного. Тому, відтворюючи становище Гетьманщини на початку XVIII ст., Б. Лепкий базує художній часопростір повісті "Мотря" на реальній історичній ситуації. І хоча хронологічні рамки змальованого обіймають 1706–1707 роки, автор не обмежується лише цим періодом. Саме тому він прагне віддати належне усім 20-ти рокам гетьманування Івана Мазепи. Адже увійшов цей період у історію як "періклів вік розвою України" (Ю. Іванченко) або як "золота доба" (Д. Дорошенко). Мазепа поклав край Руїні, яка остаточно знесилила Українську козацьку військову державу, стабілізував життя народу, дбав про освіту і культуру, розбудовував церкви, укріплював міста. То був час загального добробуту українців. Відгомін його знаходимо в повісті у величезному хронотопі побутовості.
Художній час тут, сказати б, буденний, з інтригами, конфліктами, дріб'язковими проблемами, він протяжний, нудотний, подекуди наближається до циклічного, прикмети якого, за М. Бахтіним, "прості, грубо-матеріальні, міцно зрослися з побутовими локальностями". І хоча у "Мотрі" немає повторення з дня на день одних і тих же дій, складається враження, що життя героїв минає у незмінному ритмі. Інакше чим пояснити те, що Б.Лепкий аж у трьох розділах ("Ранком", "На фортеці", "Марія-Магдалина") описує життя-буття всього лиш однієї половини дня гетьмана і більше до цього не повертається? Виступають наперед і суто матеріальні потреби. Наприклад, для генерального судді Василя Кочубея найголовніше смачно поїсти, випити й добре виспатися. Від його неспокійної молодості залишилася тільки колекція зброї.
Простір у цьому хронотопі має закритий характер. Основною його одиницею є двір (двір гетьмана у Києві і Бахмачі, генерального судді – у Ковалівці й Батурині). Використовуючи топос двору, Б.Лепкий продовжує традиції змалювання обмеженого простору (згадаймо про існування у літературі таких локальностей, як "замок", "салон") і констатує на тому, що у період Мазепиного правління значно поліпшилося становище козацької верхівки. Хоч автор відтворює побут лише у маєтку гетьмана та генерального судді, розкуті, вільні дії старшин свідчать: з одиничного можна робити висновок про становище загалу. Особливе акцентування на деталях побуту. Так, у гетьманському палаці маємо і пухнасті перські килими, і шафи з мосяжними ґратками, і книжки, оправлені в білий пергамент, і золотий та срібний посуд, і мистецьки оздоблені скатертини й фіранки. Але нагромадження речей для відтворення багатства старшин недостатньо. Тому Б. Лепкий поєднує їх з природними реаліями. Величний дім Кочубея у Ковалівці оточують "сади, городи, пасіки й вітряки". "Як далеко оком кинеш – усе його – і земля, і люди, і навіть те небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить". Простір сприймається як прекрасний художній світ, навіть навіює думку про ідилію. Але повідомлення про те, що "Любові Хведорівні всього було замало", абсолютно руйнує її. Мотря теж підкидає ложку дьогтю: "Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, усі ви наскучили мені... Усі!", – заявляє вона Чуйкевичу. Справді, ідилія – це іконний образ ідеалу, що асоціюється зі щастям. Там, де немає щастя, зникає і вона. Буття стає тоскним і непривабливим. У подальшому переліку речей і предметів розкоші уже вчуваються іронія і біль. За зовнішнім блиском і процвітанням приховується внутрішній занепад. І пишна садиба генерального судді сприймається не краще, як садиби у творах Оноре Бальзака, "самий вигляд яких наганяє нудьгу, мов най-похмуріші монастирі, найсіріші стіни, найсумніші руїни".
Оте внутрішнє деградування виходило на прямий зв'язок з двома проблемами: 1) з участю України у Великій Північній війні (1700–1720), яка зовні нібито й не зачіпала інтересів Гетьманщини – боротьба велася за вихід Балтійського моря між Московщиною і Швецією, та все ж вносила в елементи добробуту розлад. Адже Україна, будучи автономною державою у складі Московщини, мусила підтримувати її політику і всіляко допомагати їй; 2) з проблемою недержавності Гетьманщини. Розібратись у ній Б. Лепкому допоміг В. Липинський, дружба з яким припала саме на краківський період життя письменника.
Коли ж заглянути у праці талановитого історика і звеличника героїчного минулого В. Липинського, то серед статичних причин української недержавності знайдемо: 1) невигідне географічне положення у Європі (битий шлях); 2) родючі землі, що постійно притягали до себе завойовників та вели до надзвичайно швидкої дегенерації громадянських інстинктів у людей; 3) "неусталеність раси" – "повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків"; 4) "перевага в нашому характері емоціональності над волею і інтелігентністю". Таке трактування вічної залежності українців від своїх сусідів відповідає в історичному циклі повістей Б. Лепкого універсальній просторовій одиниці – степу. Саме поняття степу несе у собі відчуття волі, непевності і неприборканості. Воно є ознакою політичного безсилля народу. "На безмежних степах, ... де не розуміли, що свобода лежить в обмеженні і в обов'язках, де кожний козак, осівши, хотів наслідувати шляхтича, бо це ж був його ідеал в часі мира, – тяжко було взагалі наладнати державне життя", – констатує В. Безушко. От і лепківський Мазепа, розглядаючи можливість досягнення самостійності Гетьманщини, доходить висновку: "В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах...
...Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ – ворог держави". Простір степу і непевний, тривожний час сприяють становленню величезного кризового хронотопу порога. "Час у цьому хронотопі, по суті, є миттю, яка наче не має тривалості і випадає з нормального протікання біографічного часу"13. У Б. Лепкого поріг існує в тісному переплетенні з побутовим хронотопом. Пізнаються вони найчастіше через часопростір дороги. Чітке виявлення хронотопу дороги маємо в оглядинах гетьманом Києва, подорожі Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин.
Цілісний простір Києва творить контраст до побуту у Мазепиному дворі. Він уже не настільки згущений, як в описі бенкету у гетьмана, не локалізований двором чи кімнатою. Хвалитися тут нічим: зустрічалися каліки і вбогі, вулиці подекуди вимощені деревом, а іноді траплялися ями і вибоїни. "Лампи світилися уночі тільки перед гостинницями та заїжджими домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а в днину не було кому спрятати цього мотлоху. Київ був подібний до великого заїжджого дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить... Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі".
У топосах Києва бачимо ще дві протилежності, пов'язані з будовою фортеці на Печорську та з монастирським життям. Перша сприймається як маленька зона пекла, як прелюдія до трагедії Батурина, друга – як скромне, тихе, прижиттєве існування. Дані просторові сфери існують у творі автономно, вони є взаємно відмежованими, як і відмежоване життя різних верств населення. Саме тому головний герой зустрічає просторові опозиції, що утворюють зону відчуження, відчуття якої Б. Лепкий спеціально підкреслює: "Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив", "закусивши губи і приказавши своєму серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла" (до Печерська. – Б. В.), "як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської!" – думав Іван Мазепа, входячи у монастирську браму.
Розширюючи рамки топосів, автор досяг цілісності у висвітленні буття міста. За Б. Лепким, простір Києва – то єдність контрастів: добробуту і тяжкого життя, спокою і тривоги. Він не заходить у суперечність із загальним становищем Гетьманщини на початку XVIII ст. І все ж хронотоп порога виявляється тут не так виразно, як на периферії. Адже у дорозі загону Івана Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин бачимо конкретні сутички з московським військом. Такий хід подій, з одного боку, виразно свідчить про посилення часової непевності, з другого – відповідає історичним даним про знущання Московщини над українцями, які перебували під її протекцією.
Часопросторову непевність у дорозі Кочубея підсилює опір середовища (за визначенням Д.Лихачова), який спричинюється погодою, що перетворює шлях у болото й озерця. "Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати". Погана погода виявляє своєрідну перепону рухові возам генерального судді. Вона оплакує його долю. У сонячній Ковалівці залишився Кочубеїв нетривкий спокій. Батурин стане місцем тривог і інтриг, тому дорога не пускає Василя Леонтійовича туди.
Просторові об'єкти, як видно з вікна карети; викликають у героїв рефлексії над долею України, а іноді просто жахають, як, приміром, образ повішеного, на білому черепі якого "сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни". Топоси глухих закутків Гетьманщини змушують читача сумніватися у Ті благополуччі і визнати, що нагадує вона "той корч, котрий підросте трохи, то його пообтинають, і він ніяк не може розвинутися у повний зріст". Здавалося б, часопростір болю і турбота за майбутнє України повинні на задній план відтиснути будь-які проблеми приватного життя. Але Б.Лепкий вирішує інакше: крізь загальний смуток пробивається і впевнено промощує собі дорогу кохання Мотрі і Мазепи. Це яскраво видно при аналізі ієрархічної структури хроното-пів, які складають композиційну основу "Мотрі".
Відправним пунктом дії є хронотоп бенкету на честь царя у Києві. Бенкет можна сприймати як апофеоз зустрічі. Зустріч Петра І з козацькою верхівкою зумовлює виникнення хронотопу порога старшин, який підсилюється зустріччю з дідом-символом козацької слави. На цьому чітка пов'язаність хронотопів обривається. Але через певний час виникає уже інша взаємодія часопросторів, яка бере початок знову ж таки з бенкету, щоправда, уже на хуторі Кочубея у Ковалівці, де генеральний суддя вшановує українського рейментаря. Зустріч-бенкет у Ковалівці веде до метафоричного хронотопу кольористих огнів, які, під свою чергу, "розгалужуються" на кольористі огні Кочубея й Іскри та кольористі огні Мотрі й Мазепи. Перші знаходять своє продовження у повісті "Не вбивай", другі детермінують по-рогову стадію у сім'ї Кочубеїв, яка знімається хронотопом дороги Мотрі у монастир. У дорозі відбувається зустріч – викрадення дочки генерального судді. Викрадення поєднується зі знайомством з мельничкою та мельником і змінюється дорогою на Бахмач. З одного боку, дорога впливає на становлення ідилічного хронотопу, з другого – на хронотоп порога для Любові Хведорівни та Василя Леонтійовича. Розв'язка відбувається завдяки зустрічам і дорозі.
Поруч і в тісній взаємодії з Мазепиною сюжетною лінією розвивається і лінія Івана Чуйкевича. Вона не так важлива, як гетьманова, і виражається у такій часопросторовій послідовності: дорога – зустріч – поріг. Як бачимо, автор почав повість з рішучої політичної ноти, акцентуючи на часопросторі Гетьманщини початку Великої Північної війни, а згодом повернув у зовсім інший бік. Саме таким ходом дії він спробував нагадати читачеві, що є насамперед ліриком, отож його уяві тісно у межах історичної доби першої половини XVIII ст., вона здатна творити трохи інші комбінації часу і простору. Цій меті підпорядкував він застосування символіки, яка насамперед стосується постаті Мотрі Кочубеївни.
У інтерв'ю В. Безушку Б.Лепкий якось висловив думку про те, що в образах Івана Мазепи і Мотрі маємо проекцію на одну й ту ж особу – українського гетьмана". Тому, змальовуючи у зовнішньому сюжеті Мотрю як гетьманову кохану, він прагне в її образі втілити ідею незалежності: "Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони і брат брата обійме і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні!". Мазепа ж – носій цієї ідеї. Уособленням кращих патріотичних сил України виступає Іван Чуйкевич.
Гадаю, що саме у повісті "Мотря" розгадка й завершення всього історичного циклу, прихований трагічний кінець Івана Мазепи. Гляньмо на розвиток подій, присвячених досягненню державності Гетьманщини, у наступних томах: "Не вбивай", "Батурині", "Полтаві", "З-під Полтави до Бендер", – і ми помітимо гармонію навіть у часопросторах. У "Не вбивай" іде якнайактивніша підготовка до розриву з Московщиною, її можна асоціювати з періодом усних і листовних розмов гетьмана з Мотрею. Хронотопи в обох випадках підпорядковуються мотиву нудотного чекання. У "Батурині" бачимо першу спробу непослуху цареві, першу боротьбу і трагічне завершення її – знищення до тла гетьманської столиці. У "Мотрі" це відповідає жахливій зустрічі в негоду серед темної ночі Кочубеїв з донькою і запроторення її до монастиря. "Полтава" відтворює згуртування українських і шведських сил, планування ними нової боротьби, незначні бої та пекельні погодні умови, нарешті генеральну битву і трагічну поразку Кардових та Мазепиних військ. Це період відносного спокою. Уподібнення його з першою повістю епопеї віднаходимо у втечі Мотрі у Бахмач, що є виявом непокори батьківській волі і продовженням змагань за власне щастя, у підступних діях Кочубеїхи, яка прагне викрасти доньку і зганьбити гетьмана, та у сумному Мазепиному рішенні відпустити Мотрю до батьків. Акцентування уваги на хворобі дочки генерального судді наче нагадує: ідея незалежності уже частково підірвана. Знищений Батурин є свідченням цього. І хоч урешті настає одужання, воно є, по суті, тільки залікуванням того удару, який завдав козакам жахливий вигляд знівеченої столиці і подвоєнням прагнення боротьби за суверенність України. Нарешті завершальний том "З-під Полтави до Бендер" нагадує останні сторінки "Мотрі". Герої змирилися з долею, їм довелося розпрощатися зі своїми бажаннями і лише сподіватися, що у майбутньому вони все-таки здійсняться.
Асоціювання Мотрі з ідеєю незалежності вимагає і своєрідного висвітлення її особистого часопростору. На початку першої частини повістевого циклу він подається тільки як хронотоп порога. Бо ж в умовах загального добра і відносного спокою про суверенність держави забувають. Простір думок старшин, уособленням яких є Кочубей, не виходить за межі речового багатства, а символи минулої козацької вольниці – пістолі, панцирі, шоломи – заховано у його "святині". Не дивно, що Мотрі тісно у багатих світлицях.
Для дівчини сонце є втіленням чистоти й істини, яка дається нелегко, але "що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, хай пропадає". Зір її часто прикутий до вікна. Живе Мотря на горищі, де вікна дуже широкі. "З них видно геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях". Вікно є символом спілкування із зовнішнім світом. Життя на горищі контрастує з життям у нижніх покоях, як високі душевні пориви з ницими бажаннями власної вигоди (цікаво, що Кочубеїха ніколи не піднімається на горище). Далекий Полтавський шлях асоціюється з майбутнім. Споріднені з Мотрею топоси сигналізують, що її справжність десь попереду, у мрії, а сьогодення, як і минуле, є лише примарністю існування: "Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля!".
Поріг показує відчуження Мотриної душі від того часу й простору, в якому вона живе. Відображає він кризу в житті дівчини, яка минає завдяки зустрічі з гетьманом, що відбувається у прекрасну, сонячну, наче великодню, днину. Ця зустріч допомагає Метрі зрозуміти власні прагнення й ідеали і навіть докорінно переінакшує її життя. Зустріч, зрештою, стає перщопоштовхом до становлення ідилічного хронотопу, який охоплює майже весь другий том "Мотрі". Ідилічний хронотоп виражається в особливій взаємодії часу і простору. Дія відбувається в одному місці – у гетьманському дворі у Бахмачі. Усе в цьому топосі є близьким і дорогим для героїв. Немає інтриг, зловмисників, насмішників. Тутешні люди розуміють закоханих і співчувають їм. У палатах Мазепи панують щастя й любов. Тут немає побутових проблем, бо ж ідилія не знає дріб'язку. Вона дає розуміння того, що матеріальні багатства – це ще не рай. Персонажі живуть у надзвичайному емоційному піднесенні, у ближніх вони бачать тільки прекрасне. Виявляється часова дихотомія "колись-тепер": "Перше люди пересувалися перед нею (Мотрею. – Б. В.), як образи, стрибали, як кукли у вертепі, вона бачила їх поверху, не вдумуючися у їхню вдачу, не питаючися, як вони чують і що собі думають.
Відродження Мотриної душі вимагає гармонії з природою: "минай скорше, зимо, розвивайтесь луги, розцвітайтесь квітки, вертайте птахи з далеких країв, співайте пісню радості й кохання...". Простором для закоханих стає сонце, небо, зорі, місяць. Превалює вертикальність над горизонтальними вимірами, бо герої витають у високостях, у мріях. Впадають в око світлова акцентація, паралель між людьми і небесними світилами: "Мотре, сонце моє!". Невипадково свято душі наших героїв збігається з найбільшим зимовим святом – Різдвом Христовим. Адже з народженням Христа у людства зміцнюється надія на спасіння, а в закоханих – віра у визволення України. І навіть зима не заходить у конфлікт з молодечими намірами героїв, свідченням чого погідні, гарні дні. Але тепло узимку нетривке, воно скороминуще, як і ідилія у взаєминах гетьмана і дочки генерального судді. На душі залишається холод і біль, а "над Бахмачем гуділи вітри і мело снігом". Руйнація ідилії зумовлена опором середовища – виникненням перешкод з боку Кочубеєвої сім'ї та хронотопом сновидінь, який вносить у надто повільну тривалість дії елементи тривоги.
Сон – це "випадання з безупинного потоку часу, розмикання-його невблаганної неперервності" . У ньому з калейдоскопічною швидкістю можуть бути представлені фантастично сконцентровані чи розгорнуті варіації часу і простору, що провіщають кращі чи гірші ситуації й обставини. Сни ж у повісті Б. Лепкого "Мотря" спричинені однією проблемою – змаганнями гетьмана за суверенність України. Вона пов'язана з коханням героїв. Сновидіння Івана Чуикевича (озеро в ліску), на перший погляд, не відбігає далеко від часу дії. Воно нібито є відображенням прагнень канцеляриста захистити від усіляких несподіванок кохану гетьмана Мотрю. Насправді ж перекидає місток у майбутнє, у час Полтавської битви, коли козакові доведеться боротися за честь і волю Гетьманщини.
Про скорий крах Мотриних надій і гетьманських мрій щодо визволення рідної землі "повідомляє" сон дочки генерального судді у Бахмачі: "Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі", її зоря "в безвість покотилася... Темно..." Гетьманова "полум'ям спалахнула, півнеба загравою озарила і – згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути...
Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними... Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, – женуть... Місяць, сонце, зорі – все таке велике, жахливе, чуже – позасвітне.
– Тпру! – і сани спинилися перед монастирською оградою...". Топос зорі має подвійне значення. Він відображає долю людини і водночас ототожнюється з її мріями і домаганнями. Яскравість зорі вимірюється тим значенням, якого досягає людина в суспільстві, і величчю її прагнень. Темінь, чорнота, хмари, розбурхане море сигналізують про трагедію, безвихідь, крах надій. Білі коні з чорними саньми символізують біль і жаль, а монастирська брама є своєрідним знаком прощання зі світом. Справді, Мазепине намагання здобути Україні волю захопить багатьох, та все ж зазнає невдачі. Й ідея суверенності тривалий час не пробиватиметься назовні, хіба що жеврітиме десь у глибинах душ, мовби за стінами монастиря.
Можна сказати, що художній хронотоп "Мотрі" відбиває загальні естетичні та філософські уявлення автора про зображувану ним добу (початок ХУІІІ ст. на Україні) та проекцію її у масштаби майбутнього. Спрямований він на відтворення об'єктивних сторін життя, на аналіз переживань героїв. Цікаво, що Б. Лепкий не намагається дати широкого опису просторових одиниць, а просто називає їх, як це роблять у поетичному творі, залишаючи за читачем право на найрізноманітніші асоціації.
2. Образ степу в українській літературній традиції та українському фольклорі
Зародження знакових для української літератури степових мотивів і тем починається ще в усній народній творчості. Можна виокремити традиційні і усталені: мотив одвічного „прокляття” степом; поетизація степу як найщирішого втілення землі; степ як поле бою, степ як батьківщина, рідна земля. ці теми і мотиви взаємопов'язані і яскраво виражені в історичних піснях та думах. Хронотоп історичного епосу є реально існуючим, об'єктивно відображений поетичними засобами. У героїчному епосі образ степу переважає. Він є визначним чинником формування менталітету українців-козаків та степовиків.
Степом, який для українця є значно більшим, ніж просто географічне поняття, визначається рідний край, батьківщина, держава. Козацький степ є символом української державності. У цьому випадку географічний ландшафт поєднується з історичною пам'яттю: козаки сприймали степ як свою землю, на якій вони були вільними, тому болісний відчай вчувається в піснях, тематично пов'язаних із зруйнуванням Запорізької Січі. У фольклорі поетизується чисте поле, чистий степ, степ широкий, край веселий і в той же час образ степу тлумачиться як ворог, як одвічне прокляття України, тому що ця територія відбирала життя дорогих людей. Найсміливіші тікали в степ, найхоробріші брали до рук меча.
В історичних піснях степ постає як втілення землі як метафори життя та поля бою. Образ українця як „хлібороба-войовника” (О. Ольжич).
Отже, образ степу як метафори життя (мотив степу-чорнозему, який родить хліб) і символу державництва (степ як поле бою, у якому стверджується право на землю) є головними мотивами усної народної творчості.
Образ степу у „Слові о полку Ігоревім” відкриває дивовижну картину степового буття часів Київської Русі, позначену як прямими акцентами (степ як поле бою, ворожа земля), так і метафорично-образними (степ як земля невідома, міфічна субстанція, ворожа людині).
Образ степу посідає особливе місце в багатьох творах української літератури. Степ — це частина душі українця, його характеру. Степ для українців мав ще одне символічне значення — волі. В українській літературі цей образ, як вияв багатьох символів (вічності, батьківщини) знайшов широке застосування у творах Т. Шевченка, М. Гоголя, Є. Маланюка, О. Довженка, О. Гончара.
Море, поле і степ у поезії Шевченка символізують та втілюють дух козацької вольниці. Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило...
У творах Т. Шевченка образ степу вражає ландшафтною конкретикою. Поет гарно знав степове довкілля, що відбилося у його творах у майстерних описах гаїв, байраків, видолинків, річок, ярів, лугів, ланів, полів, ставків, які є важливими формами степової екосистеми і гармонійно співснують: „Тихесенько вітер віє, // Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами // Верби зеленіють...” („Сон”), „...А кругом // Широколистії тополі, // А там і ліс, і ліс, і поле, // І сині гори за Дніпром...” („Княжна”).
Образ степу для М. Гоголя — це образ Батьківщини, сильної, могутньої й прекрасної. В описі степу й позначилася гаряча любов Гоголя до рідної землі, віра в її силу й могутність, замилування її красою й безкрайніми просторами. Привільні, безмежні степи допомагають зрозуміти характер запорожців, джерела їхнього героїзму. У такому степу можуть жити тільки мужні люди, гордою, сильною, сміливою, наділеною широтою душі й щедрістю серця. Степ — батьківщина героїв, богатирів-запорожців: „Степ, чим далі, тим ставала прекрасніше. Тоді весь південь, весь простір, що становить нинішню Новоросію, до самого Чорного моря, було зеленою незайманої пустынею... Нічого в природі не могла бути краще. Вся поверхня землі представляється зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів...”.
Характерною жанровою ознакою романів О. Гончара — „Людина і зброя”, „Таврія”, „Перекоп”, „Тронка”, „Твоя зоря” є звернення до символізації степу. Серед символів степу найповніше представлено роздвоєність поняття „степовий простір” — свій/чужий, степ як сакральний центр, курган як втілення світової вісі.
Ключовим є образ степу у художніх творах М. Коцюбинського („На крилах пісні”), Ю. Яновського („Чотири шаблі”), З. Тулуб („Людолови”), Ю. Мушкетика („Яса”).
У творах вищезгаданих письменників ми бачимо розлоги описи степу, у той час як Б. Лепкий не дає широкого опису цієї просторової одиниці, а просто називає її. Читач, знайомий з фольклорною та літературною традицією зображення степу легко розгадує ці натяки і має змогу будувати найрізноманітніші асоціації.
Простір і час взаємозалежні й взаємозумовлені. "Ми не знаємо жодного явища в природі, яке не посідало би частини простору і частини часу", – пише В. Вернадський. Інший дослідник С. Бабушкін, розглядаючи проблему: "Що пов'язує простір і час у мистецтві?", наводить слова Ж. Гюйо: "Спробуйте уявити собі час як такий? Ви досягнете цього лише тим, що уявите собі простір. Ви будете змушені розташувати послідовні явища в одну пряму лінію, вмістити одне явище в одній точці лінії, інше – в другій. Одне слово, для того, щоб уявити собі час, ви викличете ряд просторових образів". Тому О. Ухтомський запроваджує в науковий обіг термін "хронотоп" на означення часопростору. Для світосприйняття художнього твору ним уперше скористався М.Бахтін. На його думку, хронотоп – це "суттєвий взаємозв'язок часових і просторових відносин, художньо освоєних у літературі..." Злиття часопросторових прикмет "забезпечує естетично довершене ціннісне пізнання людини й евіту".
В основі ж написання будь-якого художнього твору на історичну тему лежать два фактори: фактор художнього вимислу і фактор правдивості зображуваного. Тому, відтворюючи становище Гетьманщини на початку XVIII ст., Б. Лепкий базує художній часопростір повісті "Мотря" на реальній історичній ситуації. І хоча хронологічні рамки змальованого обіймають 1706–1707 роки, автор не обмежується лише цим періодом. Саме тому він прагне віддати належне усім 20-ти рокам гетьманування Івана Мазепи. Адже увійшов цей період у історію як "періклів вік розвою України" (Ю. Іванченко) або як "золота доба" (Д. Дорошенко). Мазепа поклав край Руїні, яка остаточно знесилила Українську козацьку військову державу, стабілізував життя народу, дбав про освіту і культуру, розбудовував церкви, укріплював міста. То був час загального добробуту українців. Відгомін його знаходимо в повісті у величезному хронотопі побутовості.
Художній час тут, сказати б, буденний, з інтригами, конфліктами, дріб'язковими проблемами, він протяжний, нудотний, подекуди наближається до циклічного, прикмети якого, за М. Бахтіним, "прості, грубо-матеріальні, міцно зрослися з побутовими локальностями". І хоча у "Мотрі" немає повторення з дня на день одних і тих же дій, складається враження, що життя героїв минає у незмінному ритмі. Інакше чим пояснити те, що Б.Лепкий аж у трьох розділах ("Ранком", "На фортеці", "Марія-Магдалина") описує життя-буття всього лиш однієї половини дня гетьмана і більше до цього не повертається? Виступають наперед і суто матеріальні потреби. Наприклад, для генерального судді Василя Кочубея найголовніше смачно поїсти, випити й добре виспатися. Від його неспокійної молодості залишилася тільки колекція зброї.
Простір у цьому хронотопі має закритий характер. Основною його одиницею є двір (двір гетьмана у Києві і Бахмачі, генерального судді – у Ковалівці й Батурині). Використовуючи топос двору, Б.Лепкий продовжує традиції змалювання обмеженого простору (згадаймо про існування у літературі таких локальностей, як "замок", "салон") і констатує на тому, що у період Мазепиного правління значно поліпшилося становище козацької верхівки. Хоч автор відтворює побут лише у маєтку гетьмана та генерального судді, розкуті, вільні дії старшин свідчать: з одиничного можна робити висновок про становище загалу. Особливе акцентування на деталях побуту. Так, у гетьманському палаці маємо і пухнасті перські килими, і шафи з мосяжними ґратками, і книжки, оправлені в білий пергамент, і золотий та срібний посуд, і мистецьки оздоблені скатертини й фіранки. Але нагромадження речей для відтворення багатства старшин недостатньо. Тому Б. Лепкий поєднує їх з природними реаліями. Величний дім Кочубея у Ковалівці оточують "сади, городи, пасіки й вітряки". "Як далеко оком кинеш – усе його – і земля, і люди, і навіть те небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить". Простір сприймається як прекрасний художній світ, навіть навіює думку про ідилію. Але повідомлення про те, що "Любові Хведорівні всього було замало", абсолютно руйнує її. Мотря теж підкидає ложку дьогтю: "Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, усі ви наскучили мені... Усі!", – заявляє вона Чуйкевичу. Справді, ідилія – це іконний образ ідеалу, що асоціюється зі щастям. Там, де немає щастя, зникає і вона. Буття стає тоскним і непривабливим. У подальшому переліку речей і предметів розкоші уже вчуваються іронія і біль. За зовнішнім блиском і процвітанням приховується внутрішній занепад. І пишна садиба генерального судді сприймається не краще, як садиби у творах Оноре Бальзака, "самий вигляд яких наганяє нудьгу, мов най-похмуріші монастирі, найсіріші стіни, найсумніші руїни".
Оте внутрішнє деградування виходило на прямий зв'язок з двома проблемами: 1) з участю України у Великій Північній війні (1700–1720), яка зовні нібито й не зачіпала інтересів Гетьманщини – боротьба велася за вихід Балтійського моря між Московщиною і Швецією, та все ж вносила в елементи добробуту розлад. Адже Україна, будучи автономною державою у складі Московщини, мусила підтримувати її політику і всіляко допомагати їй; 2) з проблемою недержавності Гетьманщини. Розібратись у ній Б. Лепкому допоміг В. Липинський, дружба з яким припала саме на краківський період життя письменника.
Коли ж заглянути у праці талановитого історика і звеличника героїчного минулого В. Липинського, то серед статичних причин української недержавності знайдемо: 1) невигідне географічне положення у Європі (битий шлях); 2) родючі землі, що постійно притягали до себе завойовників та вели до надзвичайно швидкої дегенерації громадянських інстинктів у людей; 3) "неусталеність раси" – "повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків"; 4) "перевага в нашому характері емоціональності над волею і інтелігентністю". Таке трактування вічної залежності українців від своїх сусідів відповідає в історичному циклі повістей Б. Лепкого універсальній просторовій одиниці – степу. Саме поняття степу несе у собі відчуття волі, непевності і неприборканості. Воно є ознакою політичного безсилля народу. "На безмежних степах, ... де не розуміли, що свобода лежить в обмеженні і в обов'язках, де кожний козак, осівши, хотів наслідувати шляхтича, бо це ж був його ідеал в часі мира, – тяжко було взагалі наладнати державне життя", – констатує В. Безушко. От і лепківський Мазепа, розглядаючи можливість досягнення самостійності Гетьманщини, доходить висновку: "В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах...
...Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ – ворог держави". Простір степу і непевний, тривожний час сприяють становленню величезного кризового хронотопу порога. "Час у цьому хронотопі, по суті, є миттю, яка наче не має тривалості і випадає з нормального протікання біографічного часу"13. У Б. Лепкого поріг існує в тісному переплетенні з побутовим хронотопом. Пізнаються вони найчастіше через часопростір дороги. Чітке виявлення хронотопу дороги маємо в оглядинах гетьманом Києва, подорожі Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин.
Цілісний простір Києва творить контраст до побуту у Мазепиному дворі. Він уже не настільки згущений, як в описі бенкету у гетьмана, не локалізований двором чи кімнатою. Хвалитися тут нічим: зустрічалися каліки і вбогі, вулиці подекуди вимощені деревом, а іноді траплялися ями і вибоїни. "Лампи світилися уночі тільки перед гостинницями та заїжджими домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а в днину не було кому спрятати цього мотлоху. Київ був подібний до великого заїжджого дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить... Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі".
У топосах Києва бачимо ще дві протилежності, пов'язані з будовою фортеці на Печорську та з монастирським життям. Перша сприймається як маленька зона пекла, як прелюдія до трагедії Батурина, друга – як скромне, тихе, прижиттєве існування. Дані просторові сфери існують у творі автономно, вони є взаємно відмежованими, як і відмежоване життя різних верств населення. Саме тому головний герой зустрічає просторові опозиції, що утворюють зону відчуження, відчуття якої Б. Лепкий спеціально підкреслює: "Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив", "закусивши губи і приказавши своєму серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла" (до Печерська. – Б. В.), "як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської!" – думав Іван Мазепа, входячи у монастирську браму.
Розширюючи рамки топосів, автор досяг цілісності у висвітленні буття міста. За Б. Лепким, простір Києва – то єдність контрастів: добробуту і тяжкого життя, спокою і тривоги. Він не заходить у суперечність із загальним становищем Гетьманщини на початку XVIII ст. І все ж хронотоп порога виявляється тут не так виразно, як на периферії. Адже у дорозі загону Івана Чуйкевича у Ковалівку та генерального судді у Батурин бачимо конкретні сутички з московським військом. Такий хід подій, з одного боку, виразно свідчить про посилення часової непевності, з другого – відповідає історичним даним про знущання Московщини над українцями, які перебували під її протекцією.
Часопросторову непевність у дорозі Кочубея підсилює опір середовища (за визначенням Д.Лихачова), який спричинюється погодою, що перетворює шлях у болото й озерця. "Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати". Погана погода виявляє своєрідну перепону рухові возам генерального судді. Вона оплакує його долю. У сонячній Ковалівці залишився Кочубеїв нетривкий спокій. Батурин стане місцем тривог і інтриг, тому дорога не пускає Василя Леонтійовича туди.
Просторові об'єкти, як видно з вікна карети; викликають у героїв рефлексії над долею України, а іноді просто жахають, як, приміром, образ повішеного, на білому черепі якого "сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни". Топоси глухих закутків Гетьманщини змушують читача сумніватися у Ті благополуччі і визнати, що нагадує вона "той корч, котрий підросте трохи, то його пообтинають, і він ніяк не може розвинутися у повний зріст". Здавалося б, часопростір болю і турбота за майбутнє України повинні на задній план відтиснути будь-які проблеми приватного життя. Але Б.Лепкий вирішує інакше: крізь загальний смуток пробивається і впевнено промощує собі дорогу кохання Мотрі і Мазепи. Це яскраво видно при аналізі ієрархічної структури хроното-пів, які складають композиційну основу "Мотрі".
Відправним пунктом дії є хронотоп бенкету на честь царя у Києві. Бенкет можна сприймати як апофеоз зустрічі. Зустріч Петра І з козацькою верхівкою зумовлює виникнення хронотопу порога старшин, який підсилюється зустріччю з дідом-символом козацької слави. На цьому чітка пов'язаність хронотопів обривається. Але через певний час виникає уже інша взаємодія часопросторів, яка бере початок знову ж таки з бенкету, щоправда, уже на хуторі Кочубея у Ковалівці, де генеральний суддя вшановує українського рейментаря. Зустріч-бенкет у Ковалівці веде до метафоричного хронотопу кольористих огнів, які, під свою чергу, "розгалужуються" на кольористі огні Кочубея й Іскри та кольористі огні Мотрі й Мазепи. Перші знаходять своє продовження у повісті "Не вбивай", другі детермінують по-рогову стадію у сім'ї Кочубеїв, яка знімається хронотопом дороги Мотрі у монастир. У дорозі відбувається зустріч – викрадення дочки генерального судді. Викрадення поєднується зі знайомством з мельничкою та мельником і змінюється дорогою на Бахмач. З одного боку, дорога впливає на становлення ідилічного хронотопу, з другого – на хронотоп порога для Любові Хведорівни та Василя Леонтійовича. Розв'язка відбувається завдяки зустрічам і дорозі.
Поруч і в тісній взаємодії з Мазепиною сюжетною лінією розвивається і лінія Івана Чуйкевича. Вона не так важлива, як гетьманова, і виражається у такій часопросторовій послідовності: дорога – зустріч – поріг. Як бачимо, автор почав повість з рішучої політичної ноти, акцентуючи на часопросторі Гетьманщини початку Великої Північної війни, а згодом повернув у зовсім інший бік. Саме таким ходом дії він спробував нагадати читачеві, що є насамперед ліриком, отож його уяві тісно у межах історичної доби першої половини XVIII ст., вона здатна творити трохи інші комбінації часу і простору. Цій меті підпорядкував він застосування символіки, яка насамперед стосується постаті Мотрі Кочубеївни.
У інтерв'ю В. Безушку Б.Лепкий якось висловив думку про те, що в образах Івана Мазепи і Мотрі маємо проекцію на одну й ту ж особу – українського гетьмана". Тому, змальовуючи у зовнішньому сюжеті Мотрю як гетьманову кохану, він прагне в її образі втілити ідею незалежності: "Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони і брат брата обійме і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні!". Мазепа ж – носій цієї ідеї. Уособленням кращих патріотичних сил України виступає Іван Чуйкевич.
Гадаю, що саме у повісті "Мотря" розгадка й завершення всього історичного циклу, прихований трагічний кінець Івана Мазепи. Гляньмо на розвиток подій, присвячених досягненню державності Гетьманщини, у наступних томах: "Не вбивай", "Батурині", "Полтаві", "З-під Полтави до Бендер", – і ми помітимо гармонію навіть у часопросторах. У "Не вбивай" іде якнайактивніша підготовка до розриву з Московщиною, її можна асоціювати з періодом усних і листовних розмов гетьмана з Мотрею. Хронотопи в обох випадках підпорядковуються мотиву нудотного чекання. У "Батурині" бачимо першу спробу непослуху цареві, першу боротьбу і трагічне завершення її – знищення до тла гетьманської столиці. У "Мотрі" це відповідає жахливій зустрічі в негоду серед темної ночі Кочубеїв з донькою і запроторення її до монастиря. "Полтава" відтворює згуртування українських і шведських сил, планування ними нової боротьби, незначні бої та пекельні погодні умови, нарешті генеральну битву і трагічну поразку Кардових та Мазепиних військ. Це період відносного спокою. Уподібнення його з першою повістю епопеї віднаходимо у втечі Мотрі у Бахмач, що є виявом непокори батьківській волі і продовженням змагань за власне щастя, у підступних діях Кочубеїхи, яка прагне викрасти доньку і зганьбити гетьмана, та у сумному Мазепиному рішенні відпустити Мотрю до батьків. Акцентування уваги на хворобі дочки генерального судді наче нагадує: ідея незалежності уже частково підірвана. Знищений Батурин є свідченням цього. І хоч урешті настає одужання, воно є, по суті, тільки залікуванням того удару, який завдав козакам жахливий вигляд знівеченої столиці і подвоєнням прагнення боротьби за суверенність України. Нарешті завершальний том "З-під Полтави до Бендер" нагадує останні сторінки "Мотрі". Герої змирилися з долею, їм довелося розпрощатися зі своїми бажаннями і лише сподіватися, що у майбутньому вони все-таки здійсняться.
Асоціювання Мотрі з ідеєю незалежності вимагає і своєрідного висвітлення її особистого часопростору. На початку першої частини повістевого циклу він подається тільки як хронотоп порога. Бо ж в умовах загального добра і відносного спокою про суверенність держави забувають. Простір думок старшин, уособленням яких є Кочубей, не виходить за межі речового багатства, а символи минулої козацької вольниці – пістолі, панцирі, шоломи – заховано у його "святині". Не дивно, що Мотрі тісно у багатих світлицях.
Для дівчини сонце є втіленням чистоти й істини, яка дається нелегко, але "що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, хай пропадає". Зір її часто прикутий до вікна. Живе Мотря на горищі, де вікна дуже широкі. "З них видно геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях". Вікно є символом спілкування із зовнішнім світом. Життя на горищі контрастує з життям у нижніх покоях, як високі душевні пориви з ницими бажаннями власної вигоди (цікаво, що Кочубеїха ніколи не піднімається на горище). Далекий Полтавський шлях асоціюється з майбутнім. Споріднені з Мотрею топоси сигналізують, що її справжність десь попереду, у мрії, а сьогодення, як і минуле, є лише примарністю існування: "Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля!".
Поріг показує відчуження Мотриної душі від того часу й простору, в якому вона живе. Відображає він кризу в житті дівчини, яка минає завдяки зустрічі з гетьманом, що відбувається у прекрасну, сонячну, наче великодню, днину. Ця зустріч допомагає Метрі зрозуміти власні прагнення й ідеали і навіть докорінно переінакшує її життя. Зустріч, зрештою, стає перщопоштовхом до становлення ідилічного хронотопу, який охоплює майже весь другий том "Мотрі". Ідилічний хронотоп виражається в особливій взаємодії часу і простору. Дія відбувається в одному місці – у гетьманському дворі у Бахмачі. Усе в цьому топосі є близьким і дорогим для героїв. Немає інтриг, зловмисників, насмішників. Тутешні люди розуміють закоханих і співчувають їм. У палатах Мазепи панують щастя й любов. Тут немає побутових проблем, бо ж ідилія не знає дріб'язку. Вона дає розуміння того, що матеріальні багатства – це ще не рай. Персонажі живуть у надзвичайному емоційному піднесенні, у ближніх вони бачать тільки прекрасне. Виявляється часова дихотомія "колись-тепер": "Перше люди пересувалися перед нею (Мотрею. – Б. В.), як образи, стрибали, як кукли у вертепі, вона бачила їх поверху, не вдумуючися у їхню вдачу, не питаючися, як вони чують і що собі думають.
Відродження Мотриної душі вимагає гармонії з природою: "минай скорше, зимо, розвивайтесь луги, розцвітайтесь квітки, вертайте птахи з далеких країв, співайте пісню радості й кохання...". Простором для закоханих стає сонце, небо, зорі, місяць. Превалює вертикальність над горизонтальними вимірами, бо герої витають у високостях, у мріях. Впадають в око світлова акцентація, паралель між людьми і небесними світилами: "Мотре, сонце моє!". Невипадково свято душі наших героїв збігається з найбільшим зимовим святом – Різдвом Христовим. Адже з народженням Христа у людства зміцнюється надія на спасіння, а в закоханих – віра у визволення України. І навіть зима не заходить у конфлікт з молодечими намірами героїв, свідченням чого погідні, гарні дні. Але тепло узимку нетривке, воно скороминуще, як і ідилія у взаєминах гетьмана і дочки генерального судді. На душі залишається холод і біль, а "над Бахмачем гуділи вітри і мело снігом". Руйнація ідилії зумовлена опором середовища – виникненням перешкод з боку Кочубеєвої сім'ї та хронотопом сновидінь, який вносить у надто повільну тривалість дії елементи тривоги.
Сон – це "випадання з безупинного потоку часу, розмикання-його невблаганної неперервності" . У ньому з калейдоскопічною швидкістю можуть бути представлені фантастично сконцентровані чи розгорнуті варіації часу і простору, що провіщають кращі чи гірші ситуації й обставини. Сни ж у повісті Б. Лепкого "Мотря" спричинені однією проблемою – змаганнями гетьмана за суверенність України. Вона пов'язана з коханням героїв. Сновидіння Івана Чуикевича (озеро в ліску), на перший погляд, не відбігає далеко від часу дії. Воно нібито є відображенням прагнень канцеляриста захистити від усіляких несподіванок кохану гетьмана Мотрю. Насправді ж перекидає місток у майбутнє, у час Полтавської битви, коли козакові доведеться боротися за честь і волю Гетьманщини.
Про скорий крах Мотриних надій і гетьманських мрій щодо визволення рідної землі "повідомляє" сон дочки генерального судді у Бахмачі: "Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі", її зоря "в безвість покотилася... Темно..." Гетьманова "полум'ям спалахнула, півнеба загравою озарила і – згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути...
Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними... Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, – женуть... Місяць, сонце, зорі – все таке велике, жахливе, чуже – позасвітне.
– Тпру! – і сани спинилися перед монастирською оградою...". Топос зорі має подвійне значення. Він відображає долю людини і водночас ототожнюється з її мріями і домаганнями. Яскравість зорі вимірюється тим значенням, якого досягає людина в суспільстві, і величчю її прагнень. Темінь, чорнота, хмари, розбурхане море сигналізують про трагедію, безвихідь, крах надій. Білі коні з чорними саньми символізують біль і жаль, а монастирська брама є своєрідним знаком прощання зі світом. Справді, Мазепине намагання здобути Україні волю захопить багатьох, та все ж зазнає невдачі. Й ідея суверенності тривалий час не пробиватиметься назовні, хіба що жеврітиме десь у глибинах душ, мовби за стінами монастиря.
Можна сказати, що художній хронотоп "Мотрі" відбиває загальні естетичні та філософські уявлення автора про зображувану ним добу (початок ХУІІІ ст. на Україні) та проекцію її у масштаби майбутнього. Спрямований він на відтворення об'єктивних сторін життя, на аналіз переживань героїв. Цікаво, що Б. Лепкий не намагається дати широкого опису просторових одиниць, а просто називає їх, як це роблять у поетичному творі, залишаючи за читачем право на найрізноманітніші асоціації.
Написання асоціативного етюду
Етюд — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, у якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, досить часто на тлі співзвучного пейзажу.
Художня асоціація — зв’язок уявлень, коли одне з них у людській свідомості викликає низку інших, інколи ірраціональних (чистий — божественний), контрастних (добро — зло), суміжних у часі (весна — цвітіння) чи в просторі (поле — жито), і постає як наслідок естетичного освоєння дійсності.
Отже, асоціативний етюд — невеликий за обсягом твір, основою якого є уявлення, викликане у людській свідомості на основі власного досвіду, вражень.
Рекомендації щодо написання асоціативного етюду
1. Стисла форма.
2. Опис безпосереднього враження.
3. Образність мовлення (художні засоби і прийоми; жанри: епічний, ліричний, драматичний).
Приклад.
Весна… Це слово, наче пісня звучить у небі. Його підтримують дзвоном крил птахи , які своїми ключами відкрили небеса і випустили сонце.
Сонечко торкається своїми промінчиками землі і дерев , а від цього утворюється музика весняного дня. Вона пливе землею.Ліс - це гама звуків. Тут птахи –це окремі музиканти великого оркестру. Кожен з них має свою партію, а разом - це створена весною ода новому життю.Станьте, послухайте і ви будете зачудовані цим оркестром.
Завдання.
Написати асоціативний етюд, викликаний певним художнім образом Павла Тичини.
Творчість В. Винниченка в загальноєвропейському контексті
В. Винниченко — талановитий майстер слова. У його творчому доробку — понад 100 оповідань, п'єс, сценаріїв, статей, памфлетів, 14 закінчених романів. У своїх творах він підіймав важливі філософські питання — про сенс життя, щастя, чесність перед собою. У 20-х р. ХХ століття про письменника і його талановиті твори заговорили за кордоном. Німецькою перекладено такі п'єси, як „Брехня”, „Чорна Пантера і Білий Медвідь”, „Закон”, „Гріх”, з успіхом вони йдуть на сценах європейських країн. А п'єса „Чорна Пантера і Білий Медвідь” була навіть у 1922 році екранізована в Німеччині.
Письменник збагатив і розвинув кращі здобутки літератури української і став на засади принципово нової літературної тенденції. Таким чином йому вдалося подолати межі національного і здобути статус загальнолюдського.
Винниченко — художник
Малювати Винниченко почав ще з молодих років. Але в часи, коли він активно займався революційною боротьбою, було не до цього. Хоча і тоді, як згадував пізніше, „бавився” в малярство „з пристрастю до безрозсудства”. Починаючи з 1921 року й до останніх днів Винниченко серйозно віддається улюбленій справі. Поштовхом до малярства було багато причин, в тому числі і туга за Вітчизною, про що свідчать його українські пейзажі написані по пам'яті. Акварелі та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції експонувалися свого часу у Франції, їх високо оцінили видатні мистецтвознавці, художники — сучасники Винниченка. М. Келлер відзначає, що його пейзажі, квіти, інтер'єри „пройняті світлом і неначе прозорі. його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням...”
У картинах Винниченка передані важливі відтінки його душі. В імпресіоністичному стилі виконана його композиція „Вітер містраль”, яка нагадує українську стихію. Свіжим чистим мазком художник відтворив картини півдня — „Пляж на півдні”, „Затока в Пуелі”, „Сніговий пейзаж”. Французькі пейзажі митця дихають спокоєм, як на полотнах „Затока на морі” та „У листопаді над озером”.
Натюрморти Винниченка сповнені відвертої життєвої сили, яка передається завдяки інтенсивно насиченим кольорам. Наприклад, картина „Південні овочі” вражає потужною життєвою енергією, яка, здається, з полотна потрапляє прямо в душу глядача, наповнюючи її експресією та духовною силою. Винниченкове уміння писати натюрморти завжди відзначала критика.
У творчому доробку Винниченка-художника значне місце належить портретам, які він завжди створював на фоні пейзажу. Автопортрет, жіночі портрети, портрет дружини — глибокі в психологічному, людинознавчому плані.
Твори Винниченка експонувалися на виставках у галереях Парижа. Сенсаційною була його участь на виставці у Львові у грудні 1933 — січня 1934 років.
Довгий час картини В. Винниченка зберігалися в Нью-Йорку, і тільки у 2000 році за заповітом дружини митця, Розалії Винниченко, їх передали в Україну назавжди. Архів Колумбійського університету повернув 89 оригінальних робіт Винниченка-художника, виконаних олійними фарбами.
Символічні образи новели "Момент"
Символ (грецьк. symbolon — умовний знак, натяк) — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (хліб-сіль — символ гостинності в українців), має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові. Символ тісно пов'язаний з наукою, міфом, вірою, поезією але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення. Символ постає процесом активного перетворення внутрішнього на зовнішнє і — навпаки, відмінністю внутрішнього і зовнішнього. Тому символ не збігається за своїм значенням з будь-яким тропом. Коли метафора, скажімо, виконує характеризаційну функцію, не відаючи семантичних обмежень, зосереджуючись в образній оболонці, то символ існує в безкінечно означальній ролі, тяжіючи до загальної ідеї, прагнучи розширення її змісту, а не повного визначення. Тому метафора зумовлюється власне художніми чинниками, на відміну від символу, що ґрунтується на позахудожніх, передовсім філософських потребах езотеричного знання.
Символічні образи у новелі.
Символічний образ
|
Тлумачення
|
Верба
|
образ народу в українській міфології
|
Поле
|
символ життя
|
Ліс
|
символ ворожої стихії (у момент небезпеки) або свободи й кохання (у момент щастя)
|
Зелені мушки
|
символ зла
|
Ворон
|
віщун смерті
|
Кордон
|
символ межі між життям і смертю
|
Ластівка
|
співучасниця долі людини; символ відродження, добра, щастя
|
Оса
|
підступність
|
Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, створення художніми засобами узагальненої картини дійсності або переживань, утілених у формі конкретного явища. У літературі художній образ повинен „примусити” читача повірити в художню реальність, щоб краще зрозуміти творчий задум автора, і водночас допомогти йому отримати естетичну насолоду — через нього пізнається значення, думка, ідея. Художній образ має на меті подати об'єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб'єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор. Художніми образами називають як окремі словесні уявлення, так звані „мікро-образи”, чи словесні образи (під якими найчастіше розуміють тропи та різноманітні синтаксичні фігури), так і більш значні смислові одиниці твору або його „макро-образи”, до яких відносять зображених у творі людей, тварин і т. д. (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі), їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер'єри) оточення. В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. (Словник літературознавчих термінів).
Немає коментарів:
Дописати коментар